укрфф - Blog Posts

Жриця (IdV)

Першою з’явилася темрява.

В очах миготіло, наче вона довго їх терла, а пальці тремтіли щоразу, як намагалася схопитися бодай за щось. Та й навіть якби було інакше - тут не було за що. Так бридко, слизько, у ніздрі забивався неприємний запах, що, здавалося, його можна було скуштувати. В’язкий холод прокотився тілом та змусив її недолуго здригнутися.

Вставай.

Голос прорізав темряву, але Фіона все ще була наодинці, як міг би сказати перший-ліпший, що побачив би її. Та якби це був хтось, ну розумієте, незвичайний, то обов’язково б припав до землі та мимрив молитви. Звісно ж такі молитви, які марно давали надію та не досягали того, що надвисало над жінкою. Правильних слів та вірувань людство не знало й не чуло, якщо не спускалося до найпотаємніших куточків світу, пізнаючи щось настільки древнє - годі уявити. Щось таке, що володіло природою, але водночас було нею. Жило нею, створювало та знищувало.

Підіймись та йди.

Фіона скреготнула зубами, відчуваючи біль у правому стегні, та перекинулася на живіт, дозволяючи маленьким камінцям вп’ятися в оголену шкіру. Спробувала піднятися на ліктях, насилу відірвавшись від землі. Впала обличчям прямо у неї, замазуючи щоки зеленим слизом. Ще трішки, цього разу стиснувши долоні міцніше, затримала подих та різко підвелася. Голова пішла обертом одразу, годі було сподіватися на щось інше, проте не було часу й далі грати та жаліти себе. Ніколи так не робила – і цього разу не буде. Слабкі кроки. Ледве підіймаючи ноги, але йшла. Повільно, так повільно, що відстань  у три ліктя вже здавалася вічністю. Вона не пам’ятала, як саме потрапила сюди, він вів її останні декілька днів, як тільки покинула маленьке містечко, де шукала згадки Йог-Сотота. Востаннє їла смачнющий бутерброд у дешевій забігайлівці, після – отямилася у лісі поряд із моторошною садибою.

Знайди його.

- Ще б знати кого, - голос був хрипким та виснаженим, наче говорила не вона, а який старий чолов’яга.

 Та – Фіона була певна - річ йшла про садибу, або ж її власника, тому чимшвидше намагалася туди дістатися. Волочила задубілі ноги, руками намагаючись вхопити огорожу, яка постійно змінювала своє розташування, варто було лише стати менш зосередженою.  Наступний крок став підступним ударом, її нога зачепилася за кам’яний поріг, і жінка полетіла просто донизу, втрачаючи свідомість.

----------------------

- Гей, прокидайся, - відчула легенький доторк до правого плеча. Дивно, хто ще б міг тут взагалі бути, - Не хвилюйся, зараз поснідаєш, і стане легше, - це, очевидно, був чоловік. Відкривши очі, вона часто закліпала, звикаючи до освітлення.

Високий, одягнений у чорний плащ, що був якимось чином з’єднаним із іншим одягом, очі закриті такою ж темною тканиною. На їх місці – велике зображення ока. Незвичного але вона вже таке бачила. Таких бачила.

- Провидець. – сказала впевнено та з дивним полегшенням.

- Жриця,- він весело посміхнувся, відповідаючи їй такою ж упевненістю. Подав руку, допомагаючи піднятися далі, - Не хвилюйся, тут ти знайдеш те, що так шукаєш

- Але я не знаю, чому тут опинилася. Це було дещо дивне, та певна, саме духи привели мене сюди, - вона поправила рожевий комір, що дивним чином злетів з її голови попри усі застібки та потаємні стрічки біля шиї.

- Не хвилюйся, красуне. Як я сказав, садиба Олетус дасть тобі відповідь. – він легко труснув головою та наче отямився – Га? Я щось сказав? Не звертай уваги, я трохи дивний. Хоча тут, як би сказати, інших просто немає. Я Елі Кларк, як ти помітила – провидець. А це, - він махнув рукою на старе заплямоване вікно, коло якого сиділа сова. – Гертруда, моя помічниця. Краще не тягни до неї пальці, повір, то ще та небезпечна тварюга.

Хлопець похапцем витяг з внутрішньої кишені коричневий записник та прогорнув щонайменше половину, перш ніж в його спину врізалися двері. З-за них з’явилася дівчина у чудернацькій шапці та робочому костюмі, Фіона ладна закластися, що бачила таких людей тижні два тому. Вони займалися ремонтом сусіднього автобуса, коли вона їхала до іншого міста.

- А, новенька, - та байдуже пройшлася поглядом по жриці, - Тц. Не ліпи свої байки, тут вони мало кому цікаві, особливо якщо ти не моя супер-машина, що дозволить нам вибратися звідси, - блондинка кинула їй упаковку ірисок та різко розвернулася, навіть не думаючи вибачитись перед Елі чи щось додати.

Тут справді було моторошно: темні коридори, занедбані кімнати, купа павутини та вони. Диваки. Кожен був надзвичайно дивним. Ніяк інакше, як Древні звели їх усіх поряд, хоча й ніхто з нових партнерів не вірив її словам. Гадали, що як і всі тут - прийшла за наживою та незвіданими таємницями, намагаючись випередити інших. Частково не помилялися, таємниці все ж тут були. І саме ті, які цікавили Гілман більше за будь-що в її короткому житті. Лиш провидець мовчазливо кивав та посміхався. Наскільки вона помітила, ніхто тут не був балакучим, але Елі мовчав завжди, якщо не враховувати їх першу зустріч. Емма Вудс, садівниця, була організованою та прискіпливою, змушуючи Фіону триматися в тонусі, натомість як Трейсі, що займалася механікою та так непривітно повелась з нею, виявилася тихою, зосередженою виключно на маленькому сірому роботі. Постійно крутила його та кидалася гайками на всі боки, періодично радісно вигукуючи. Насправді, з нею було найкомфортніше, адже ніхто не докоряв чи намагався поговорити. Після тижня перебування тут, вона звикла сидіти з Елі та Трейсі ввечері у крихітній залі, гріючись поряд з сірим каміном. Так ставало спокійніше, відганяло страшні думки.

Той ранок став особливим.

В середині неї наче вибухнула древня сила, вона відчувала неймовірне збудження. Щось станеться. Щось, чому вона опинилася тут. Фіона примружила очі, ледве дихаючи. Піднялася, дозволяючи святому ключу природньо сковзнути до рук. Холод металу не міг збити з неї цього жару, зіниці стали неймовірно великими. Ноги тремтіли, але вона зусиллям волі досягла дверей та відчинила їх, зриваючись на крик. Моторошна істота, що викликала захват та острах одночасно, потягнулася до неї щупальцями з-під старого порваного плаща. Десяток червоних очей з темряви в щілині між краями тканини вп’явся у неї, змушуючи серце робити новий оберт. Він був Богом, але геть не тим, якого вона очікувала. Він був чимось страшним, Бенкетуючим. Слизька кінцівка вже схопила її ногу, підіймаючи вверх та витягуючи з кімнати.

А тепер почнімо гру.

Старі нотатки #3

Вона нахилилася ближче і зухвало посміхнулася, не тримаючи зверхній сміх. Здавалося, що всередині вся наповнена силою, схопила того за комір і штовхнула донизу. Змушувала підкорятися, благати про увагу, жадати її так як нікого і ніколи.

- Втратив контроль? – глузливо вишкірилася та наступила на плече, схилившись прямо над ним. Чоловік тихо стогнав від болю, але не смів поворухнутися, тим паче – заперечити, - Молись і плач.

Він хрипів, відчуваючи власне безсилля, збуджувався від її влади та цього гострого болю, який змінювався швидкими пекучими ударами. Розтікався, був гарячим та живим хотів схопити та стискати горло до безпомічного шкрябання плечей, проте досі лежав біля її ніг і скиглив, прохаючи дати більше, сильніше, безжальніше. Не тямив у тому вирі емоцій, губився, млів та здирав нігті кам’яною підлогою. Збоку, мабуть, виглядав справді смішно й принизливо, та зараз геть про те не думав.

- Благаю, - вигинався вперед, випинав груди, очікувано і жадано отримуючи удар масивним чобітком, падав з глухим звуком і тягнувся руками до її ніг, - Біль…ше…, - хрипів все хворобливіше, захлинаючись у її – чи вже його – бажанні.

Стара замальовка

Хлопчина спритно переплигнув через низьку огорожу, за якою зеленіли хащі. Ці алхіміки завжди понасаджають найрізноманітнішого, що й не пролізеш, навіть – і особливо – коли потрібно. Він хвацько перебрав кілька дзвоників рукою та прикусив губу: геть не любив гасати всіма «клятими пахнючками», виходячи потім із листям та комахами десь на маківці. Був варіант ще пролізти у формі, але зараз за таке пані Ліз могла б дати смачного стусана, тому й не розглядав можливість перетворення взагалі. Довго думати теж не міг: шум дзвоників дратував усіх, особливо лісних духів, яких розвелося – не перелічити. Мусив лізти фіолетовим чагарником десь на окраїні насаджень, старався не топтати – був обережний. Хлопчина взагалі був добрим та невпевненим у собі, часто не міг вирішити, завжди щось здавалося неправильними, а значить – могло комусь нашкодити.

- Трясця! – комір зачепився за гостру гілку, відчутно тріснула тканина, - Та щоб тобі добре жилося, - незадоволено пробурчав, але не зупинився і проліз далі, забираючи від обличчя підозріле трикутне листя.

Шлях займав, як завжди, три падіння на коріння та двічі попсований одяг: комір та рукав (частіше – правий). Вже виходячи на світлу галявину, де виднілося підніжжя вежі із міцними залізними дверима, він випростався та спробував стряхнути усе зайве, змушуючи кишені гучно брязкати.

- Курво, хлопче, та коли ти вже звідсіля вибересі! – розлючено пролунало десь над головою. Із маленького заглиблення над брамою вилізли спочатку кам’яні ноги, які більше нагадували ноги людського малятка. Потім – дивний комбінезон, що кумедно обтягував круглий наче м’яч живіт. – День, гану поможи мені звідси вибратися, - попросив горгулія, намагаючись дістати з отвору голову. Хлопчина не пішов, знав, товариш завжди попросить, а як тільки спробує допомогти – отримає старою газетою у чоло та гучний сміх, що радше нагадував скрип.

- Та ти й сам справишся, Міре , - він нахабно спробував примоститися на пеньку, який змайстрував для нього горгулія. Не зізнавався, але все ж імпровізований стільчик з’явився після четвертої зустрічі, а шостої – і м’яка ковдра у маленький різьбленій скриньці поруч.

- Та ти! Та ти! Нестерпне хлопчисько! – горгулія нарешті витяг свою голову із гострими великими вухами, що постійно стирчали вверх, лиш під час сну згортаючись – Ден готовий поклястися, що вперше таке бачив – наче рулети, міцно притискаючись до голови. Виглядав Мір тоді як дуже бридке яйце, з чого хлопчина часто кепкував.

- Як завжди маєш чудову зачуску! – рудий вправно відхилився від ляпаса та дістав скриньку діагоналлю в два його пальці, звідти полилося знайоме сріблясте світло, з’явилася сіра м’яка ковдра, - І як тільки вони запихають у неї речі? – нахилив голову вправо та постукав по низу скриньки, намагаючись змусити чари швидше працювати.

- А ти ще більше стукай – може по голові прилетить і дізнаєшся, - Мір у той час зручно вмостився у своєму заглибленні. З його маленьким зростом, а був він рівно вдвічі коротший перевертня, це не складало проблеми. Підліток нарешті вмостився та підтягнув пістряві гетри якомога вище. Невідомо, як йому взагалі прийшла ідея їх носити, але одного разу просто приніс одні у чорні та червоні смуги, за тиждень – виділив для гетр та гольфів окрему шафу. Та й що там, його завжди вважали диваком, все ж хлопчина, який з’явився нізвідки, отримав прочухана від професорки Ліз, а потім і потрапив до неї в помічники: так мав і хліб, і до хліба. Старався, хоча й роботи було багато: коли з поганого настрою чарівниці, коли й по-справжньому навалювалося купа всього. Зазвичай це був липень, бо саме тоді поверталися до вежі на тижневі зібрання. Ден досі не тямив, як вони усі в цій кам’яній трубі поміщаються, напевне, як і ковдра в скриньці – Магія.

- Щось ти сьогодні не надто балакливий, - зауважив горгулія, підпираючи рукою темне підборіддя, темніше за усе інше тіло. Вочевидь, майстер-відьмак хотів там ще й бороду наліпити та кинув на півдорозі, - Зазвичай вже верещиш гучніше тих півнів.

- Та і не мовчу я! – голосно вигукнув та обурено скривився, проте буквально за мить спокійно продовжив, - У пані Ліз сьогодні зустріч із якоюсь мандрівницею та відьмою, мабуть, знову підемо кудись-далеко в пошуках артефактів. Ти ж знаєш, майстриня таке любить, а ще більше – пошматувати когось дорогою, - він звично потер руки, дістав із коричневого, неодноразово підшитого мішка пакунок у дві долоні довжиною, одну – шириною. У повітрі миттєво з’явився запах прянощів.

- Невже.. - Мір схвильовано нахилився вперед, мало не впав, але вчасно схопився за край заглиблення, недовірливо подивився, - Пиріжочок? – нетерпляче простягнув руки, подриґуючи ногами, - Дай-но! Дай, будь ласка!

Сюжет для фанфіку, де Данте як розсудливий поважаючий себе чоловік за всіма канонами Солярії робить Ейдену пропозицію, а той відповідає, що члени клану для нього всі рівні, на що Данте каже "зате ти в мене один"

...і викрадає його

Це повинна бути КОМЕДІЯ З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ

ПИЗДЕЦБ ХОЧЕТЬСЯ НАПИСАТИ ЯК У ВСЬОГО КЛАНУ РВЕ ДАХ ЕЙДЕНА ШУКАЮТЬ ПО ВСЬОМУ КОНТИНЕНТУ ПЕРЕРИЛИ ВСІ МЕРТВІ ЗОНИ АСТЕР ЛЕДВЕ ВМОВИВ ЕДМОНДА НЕ ПОСИЛАТИ ЗАГІН РИЦАРІВ БО ІНАКШЕ В КЛЯЙНІ ПОЧНЕТЬСЯ ПАНІКА ЧЕРЕЗ ЗНИКНЕННЯ ВЕРХОВНОГО ЧАКЛУНА

ВСІ СПЛЯТЬ В БЕРУШАХ БО КОЖНУ НІЧ ГАРУ ВИЄ НА ЛУНУ У ВІДЧАЇ А ПОТІМ КАРУ КРИЄ МАТОМ СВОГО НАЙЖАХЛИВІШОГО РАБА ЯК ТАК МОЖНА КИДАТИ СВОГО ХАЗЯЇНА НАПРИЗВОЛЯЩЕ (ВІН ВКРАВ ПОСТІЛЬ З ЛІЖКА ЕЙДЕНА І ЗАСИПАЄ ТІЛЬКИ З НЕЮ ПІД НОСОМ)

МАЄТОК ЛЕДВЕ ПЕРЕЖИВ НАПАД СКАЖЕНОЇ ГІГАНТСЬКОЇ АНАКОНДИ КОЛИ ЯКУМО ПІДСЛУХАВ ДОПОВІДЬ ЕДМОНДА ПЕРЕД АСТЕРОМ (В СЕНСІ ПАН ЕЙДЕН ЗНИК, А НЕ ДОПОМАГАЄ ПЛЕМЕНАМ НА ДЕРЕВ'ЯНІЙ ТЕРИТОРІЇ?!?!?!)

Квінсі проспав його зникнення

КУЯ ДІЗНАВСЯ ПРО ЗНИКНЕННЯ І СКАЗАВ А ХУЛЄ Я ПОВИНЕН ЩОСЬ РОБИТИ ЛОЛ МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ЯК ВОНО ПАЛАЄ ЯК ЛЮДИ СУЄТЯТСЯ ПІСЛЯ ЧОГО ПОВЕРНУВСЯ ДО СВОЄЇ ХИЖІ ЩОБ ТУПИТИ В СТІНУ НАМАГАЮЧИСЬ ОБРОБИТИ ТРАВМУ ЧЕРЕЗ ТЕ ЩО ЙОГО ПОКИНУЛА НАЙДОРОЖЧА ЛЮДИНА ВЖЕ ВДРУГЕ

НА ЛИСТИ З ЗАПИТАННЯМИ ДАНТЕ ВІДПОВІДАЄ ЩИРОЮ СТУРБОВАНІСТЮ ЗНИКНЕННЯМ ЇХНЬОГО ПАНА І ОБІЦЯЄ "ПЕРЕРИТИ КОЖНУ ПІЩИНКУ НА ВОГНЯНІЙ ТЕРИТОРІЇ" ДУЖЕ ВПРАВНО ІМІТУЮЧИ БУРНУ ДІЯЛЬНІСТЬ З ПОШУКІВ

Ейден: я не сказав "так"

Данте: звісно, так якого кольору весільний костюм ти хочеш?

Ейден: я не можу вийти заміж лише за тебе!

Данте: це твоє останнє слово?

Ейден: так, і ти розумієш, що це неправильно!

Данте: тоді з завтрашнього дня офіційно вводжу багатомужжя

Ейден: що–

ДАНТЕ МАЄ НАГЛІСТЬ ЗАПРОСИТИ ВЕСЬ КЛАН НА ЇХНЄ ВЕСІЛЛЯ

ТОЧНО ПІДГАДАВШИ ЧАС ЩОБ НАВІТЬ НАЙШВИДША КАРЕТА ЛЕДВЕ ВСТИГЛА ДО НАЗНАЧЕНОЇ ДАТИ ЩОБ ВОНИ НЕ ВСТИГЛИ ЯКОСЬ ЗАВАДИТИ ЦЕРЕМОНІЇ

ВСЕ ЙШЛО ДОБРЕ ПОКИ ЕЙДЕНА НЕ ВИКРАДАЮТЬ ПРЯМО ПЕРЕД ВИХОДОМ ДО ВОГНЯНОГО ВІВТАРЯ

ВАРТА У ВІДКЛЮЧЦІ НІЯКИХ СЛІДІВ НЕМАЄ ВЕРХОВНИЙ ЧАКЛУН ЗНОВУ ЗНИК

Ейден, який прокинувся прикутий до ліжка Куї в нашийнику: ЧОМУ ЦЕ ЗНОВУ ВІДБУВАЄТЬСЯ

І ТАК ПО КОЛУ ПОКИ В КЛАНІ НЕ ПЕРЕСТАНУТЬ ОДНЕ ОДНОМУ ДОВІРЯТИ І ПОЧНУТЬ ШУКАТИ ІМПОСТОРА

ПОТІМ ВОНИ ОБОВ'ЯЗКОВО ДОМОВЛЯТЬСЯ АДЖЕ ДАНТЕ ВЖЕ ВВІВ БАГАТОМУЖЖЯ ТА Й ВЗАГАЛІ ✨В ЕЙДЕНА БАГАТО ПАЛЬЦІВ НА РУКАХ✨

Хей, райт спільното, таке питання. А як ви публікуєте в Тамблері фф? Я здається вже бачив кілька повністю написаних фф чисто тутки, але чи вам зручно так? Чи краще посилання на ФУМ, Ао3?

i see you like it a lot 🤭 i appreciate it, guys ❣️

зробила сама собі шпалери, бо ніде толкового не знайшла 😅🤌❤️‍🔥

Я лишу картату сорочку собі,

Ти це якось переживеш...

Все так просто в твоїй голові,

Немає ні повені, ні пожеж.

Я лишу тобі ароматне горнятко,

Щоб наповнити все запахом кави.

Терпіти не можу загадки,

Зачини те вікно, будь ласкава.

Я лишу все в минулому, тут і зараз,

Згадаю, коли натягну сорочку.

Пробач, що так стрімко увірвалась

І пішла без жодного дзвіночка.

~oleksandra.l

Все має термін придатності,

Чай, шоколадка, все окрім меду.

Люди, які не мають здатності

Дати тобі те, що так треба.

Все має свою кінцеву дату,

Число, яке пишуть маленьким курсивом.

Догоряє навіть найбільша ватра,

ржавіє метал, покидають сили.

Найсумніше, коли цифри остаточні

І нічого не можна вже змінити.

Залишаються душі одинокі, одиночні -

Їм написано ще дихати і жити.

~oleksandra.l

зробила сама собі шпалери, бо ніде толкового не знайшла 😅🤌❤️‍🔥

невеличке нагадування:

крихітко, ми народжені бігти ❤️‍🔥

і, так, ти можеш 🫶

ти, навіть, можеш більше, ніж ти думаєш ✨ головне відкинути страх або просто йти туди, де страшно 🫂❣️

бо сміливі завжди мають щастя 🖤

у мене деколи буває відчуття, що реальність змінює напрямок.

це ті ранки, коли прокидаєшся і розумієш, що щось не так. щось змінилось.

ти не можеш пояснити, що саме і яка природа цих змін, але щось точно вже не буде так, як раніше.

сьогодні такий ранок, ніби це не зовсім те місце, в якому я засинала. хоча не змінився ні інтер'єр, ні локація. просто повітря на смак інше.

це все на краще. напевно. але гарантій ніколи ніяких нема.

в мене є я. я все встигаю. я з усім впораюсь. я справляюся. я жива. я розумна, я красива, мене достатньо. я стану щасливою. я досягну своїх цілей. немає нічого неможливого для мене. я впораюсь з будь-якими ситуаціями і проблемами. я попрошу про допомогу, якщо мені це буде треба.

Натхнення прокидається вночі,

хоч плач, а хочеш - покричи.

Не налякай потомлених сусідів,

не залишай зів'ялих квітів.

День промаячить перед очима,

ти думала, що міцно щось вхопила.

Прокинулась, але в руках нічого,

не вистачає відчуттів, чогось нового.

Серед бур'яну знайшла троянду.

Розвісила на стінах, мов гірлянди,

моменти щирі на папері, фотокартки.

Для серця, ввечері, на згадку.

~oleksandra.l

я була вчора на Оппенгеймері

це було достобіса цікаво і захоплююче, а з точки зору естетики - 100/10

єдине, вкотре на великих екранах показали, що буває коли людина сліпо шукає влади або фанатично захоплюється наукою

в обидвох ситуаціях люди забувають про наслідки

я не занурюсь в науку, тим більше у фізику, але мені тепер цікаво прочитати книгу про Оппенгеймера

і дізнатися про це трошки більше, ніж зобразили у стрічці

цікаво, що з курсу історії я не пам'ятаю цього прізвища, хоча воно ж має там бути, правда?

Серед бурі і грому стою на дорозі,

Сукня біла в темні горошини.

Я чекала довго тебе на розі,

Не боялась ні граду, ні зливи.

Ти написав : "Давай не сьогодні.

Завтра передають тепле сонце."

Я нарешті роздивилась безодню,

Далекий, чужий незнайомцю.

І справа була не в прогнозах погоди,

Що знов не співпали з цією реальністю.

Наші жадання - прості антиподи,

І наш фінал я вважаю фатальністю.

~oleksandra.l

На противагу істерикам политими злістю,

я покажу тобі прогулянки містом.

Там тихо й спокійно - душі розрада,

залишити думки гуляти вільно -

отака моя тобі порада.

~oleksandra.l

бомбіть маскву, бомбіть постійно.

щоб крики просочились в стіни.

щоб не було ніякого спокою.

щоб всі жили лише після відбою.

в перетинах між страхом і смертями,

хай намагаються пізнати, що робили самі.

не зрозуміють, бо для того треба мати мізки...

на жаль, їх не придбати за кошти у валізках.

~oleksandra.l

НЕОГЛЯД НА БЛОКНОТ ЧАСТИНА 2

Продовження мальопису, в якому зображується один з ключових епізодів історії. Події розгортаються в недалекому майбутньому, коли Патрік і Боб почали жити разом.

Боб підслизнувся або перечепився через щось, бо Патрік влаштував у нього вдома гармидер. Своєї провини зірка не визнає, а нога Боба болить настільки сильно, що він їде в лікарню, де з'ясовує що це перелом і де йому накладають гіпс.

Цей нещасний випадок стався якраз напередодні ВСТАВИТИ НАЗВУ ІВЕНТУ і Патрік почав поводитись як токсичний гівнюк, казати що радий, що Боб не позоритиме його на виставці і кинув його одного вдома.

У розпачі Боб дзвонить Сквідварду, щоб не почуватись так самотньо. Сквідвард роздратований, але тільки-но чує, що Боб зламав ногу, одразу кидає всі справи і біжить до нього додому.

Сквідвард подумав, що Боб зламав ногу щойно, тому у нього доволі неоднозначні почуття, коли він бачить на його нозі гіпс.

Боб не очікував, що Сквідвард примчить до нього. Він приємно вражений і дякує своєму найкращому другові. На що Сквідвард починає розпитувати, де ж інший його "найкращий друг"? Чому так сталося, що Боб вдома один ще й під час тої виставки, про яку розповідав Сквідварду останній мабуть місяць щодня. Після розмови зі Сквідвардом Боб починає задумуватись про те, які у них з Патріком стосунки, але як тільки зірка повертається з сувенірами, забуває про всі переживання.

Більше я цей сюжет в тому ж блокноті на малювала, але малювала пов'язане з фандомом. Ще подумаю, чи робити 3 частину.

Не огляд на блокнот, але малюнки з нього (будуть далі, гортайте). Сьогодні рік, я ми виїхали з окупації і всі мої скетчбуки, блокноти, щоденники, фотоальбоми, залишились там. На моє щастя, багато малюнків я фоткала на телефон, тому сьогодні можу опублікувати ностальгічний допис. Присвячений він буде недокоміксу по недописаному фанфіку. Дякую, якщо прочитали весь цей текст, далі буде ще більше, але вже по темі 😅

Передісторія: я намагалась написати фанфік, але справа не йшла, тому мені на думку спала «геніальна» ідея: намалювати схематично те, про що я хочу написати, а потім описати малюнки. Та після цього я захопилась цим недокоміксом настільки, що покинула написання фанфіка, а зображення від схематичних почали потроху ставати більш детальними (принаймні, різниця між першими і останніми фреймами помітна).

Фанфік мав починатися з того, що Спанчбоб з Патріком почали зустрічатися. На цих кадрах зображене їхнє перше побачення. Боб цьомає Патріка в щічку, але зірка переконує Боба поцілуватись «по-дорослому», тобто в губи (хоча вони все одно просто торкнулись губами один одного і все).

Наступного дня Боб вихваляється Сквідвардові, що вони з Патріком вчора цілувались «прям по-справжньому». Сквідвард мимо волі уявив це в фарбах і аж вдавився тістечком, яке в той момент їв.

Сквідвард розізлився (бо насправді він почав ревнувати, але і сам не дуже усвідомив це). На питання Боба, чи щось не так, можливо їм не слід було цілуватись, Сквідвард зніяковів від власної реакції та сказав Бобу не турбуватись про це.

Дорогою додому вони зустріли Патріка. Через їдкий коментар Сквідварда про солодку парочку Патрік починає біситися і звинувачувати Боба в тому, що він трепло. Боб виправдовується тим, що Сквідвард його найкращий друг, тому має право знати все. Патрік запитує, хто в такому разі для нього він. Боб у своїй неперевершеній безпосередньості каже, що також найкращій друг (не маючи на увазі нічого поганого), але Патрік знову не задоволений. Бо він тупий і маніпулює Бобом. І я його терпіти не можу, змиріться.

Патрік вирішує, що Боб кидає його (пропонує залишитись друзями) і драматично йде додому, грюкаючи своїм каменем.

Сквідварда тішить те, що Боб з Патріком посварились. Адже він дуже погано почувався через те, що ті почали зустрічатися, але не міг самому собі пояснити, чому саме.

Боб зумів примиритися з Патріком та пообіцяв йому більше не обговорювати їхні стосунки з іншими. Наступного дня він на роботі каже про це Сквідвардові.

Сквідвард відповідає, що таким бовдурам як вони з Патріком і так немає що розповідати про стосунки. Боб просить Сквідварда перестати казати грубі речі, тому що вони з Патріком і так вже сварились через нього. Сквідвард відповідає, що та дурна сварка була не через нього, а через те що Патрік кончений. Боб вступається на захист свого бойфренда.

Сквідвард каже а то шо. Боб відповідає, нічого, взагалі нічого йому ніколи не казатиме і сильно злиться (можливо через те, що починає усвідомлювати потроху власні кордони). Сквідвард вирішує, що вони цілий день не розмовлятимуть і це буде однозначно чудовий день.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ, бо ліміт тамблера на зображення вичерпано, продовження обов'язково буде!

sorry not sorry, i ain't ready to translate it, eh. but still enjoy <3

and it's not on ao3 :O

Кошмарний принц💫

У ніс одразу вдарило свіже повітря. Це була помітна зміна, якби вона порівнювала з дірою, де перебувала на той момент свого життя. Повільно відкривши очі, та одразу примружившись від незвично яскравої сонячної погоди. У її селищі була зараз похмура погода, майже кожного дня йшли дощі. Відчуття не ті, атмосфера також. У думках почали з'являтися питання, поки кошеня намагалося врятувати свої очки пухнастою лапою. Думки повільно текли, поки її не зачепили більш важливі питання, наприклад, де, як, чому вона тут опинилася.

Очі одразу розплющилися, трохи перелякані, трохи в паніці, оглядаючи місцевість. Навкруги була одна зелень, складно зрозуміти місцезнаходження. Ліс десь далеко, видно верхівки дерев, сама вона сиділа на невеликому пагорбі. Повітря було свіже, не спаскуджене ані кров'ю, ані пилком мертвих квітів, ані пеклом.

Вона нервово глитнула ком у горлі. Нерішуче піднялася на свої дві. Вагаючись, обережно надавила на травичку, відчуваючи її м'якість та соковитість, прохолодні крапельки роси, що одразу зникли у рудій шерсті. На вустах з'явилася сумна усмішка.

Ностальгія.

Вона підняла голову, пух з незвичайними візерунками здригнувся від пориву прохолодного ранкового вітру. Її зелені, наче та сама трава, очі, відкрилися ширше, коли вона змогла повністю побачити своє місцезнаходження. Не те щоб вона справді розуміла де це "де".

Як кішка помітила раніше, вона була на пагорбі посеред поля. Хоча рельєф складно було назвати справді рівнинним. Перед нею, неподалік, розкинулося чи то селище, чи навіть місто... Але воно не було знайомим, ані краплі.

Її вузькі від яскравого сонця зіниці неконтрольовано перевелися на велетенське дерево. Не можна було сказати, що воно вписувалося сюди. Занадто велике, яскраве, незвичне. Яблуня? Чи без плодів... тоді дуб? Вона нахмурилась. Ні, там було щось, тоді фруктове дерево. Воно було огороджене, невелика стежинка також там була. Хоча для звичайного фруктового дерева вона була занадто велика, нею часто ходили. На це вона роздратовано фиркнула. Невже і тут проблеми з їжею? Позаду був ліс, навкруги таке саме нескінченне поле.

Вона нарешті зрушила з місця, зробивши крок до незнайомого міста. Ще один. Далі ще. Повільно приближаючись, вона нахилилася трохи, щоб не дуже привертати увагу. Руда розуміла, що її все одно побачать. Але вона вирівняє спину, коли підійде ближче, ще й піднявши підборіддя з пухнастою мордою. Її вухо здригнулося від різкого пориву вітру, та незадоволено фиркнула.

Зробивши саме так, як кішка і хотіла хвилини дві тому, нарешті вступила до міста, мовчки зробивши замітку, що трава відчувається краще на подушечках лап. Каміння було прохолодне, тверде, гучне. Хоча вона і так, і так ступала неймовірно тихо. Руда озирнулася з-під лоба.

Мешканці були дивні, незнайомі... Що то були за істоти? Це не тварини, не гібриди, не химери... Хоча деякі скидалися на останніх. Будинки також. Мова... Кішка не була впевнена, чи то її вуха підводять, чи це інша взагалі мова.

Вона зупинилася, облокотилась трохи на стіну незнайомого магазину, фальшиво розслаблено розглядаючи все навколо. Не було бажання викликати підозри, а потім й інші проблеми...

її погляд впав на вітрину. Не було жодного уявлення де вона....

Також не було жодної жалюгідної ідеї як повернутися чи як кішка потрапила сюди. Пухнастий рудий віст махнув один раз, видаючи хвилювання та тривогу господарки.

Заплющивши очі, руда зосередилася на думках, але також прислуховувалася до гомону навколо, намагаючись раціонально розмірковуючи. Не було хвилювань, що щось вкрадуть, та була повністю чиста.

Вона не знає скільки так простояла, поки її увагу не привернула досить неприємно голосна компанія. Та привідкрила одне око, зиркнувши на них гнівно, коли один з них збирався наступити їй на хвіст. Той одразу шарахнувся, хотів щось відповісти, але його відволік інший голос. Напевно, сказав не звертати уваги.

Кішка скривилася, спостерігаючи як ті віддаляються. Це був жах. Звичайний фіолетовий заєць у звичайній старій рубасі та штанах. Невеликий зовсім, а вже така поведінка. Якийсь невиразний пес — нічого особливого. Дивна лиса істота, шерсть тільки на голові, у мисливському одязі. І невеликий зростом лис, схожий на дитину.

Продовжуючи далі критикувати порушників спокою, вона помітила, що ті повернули у сторону того незвичного дерева. Руда зацікавлено, хоча майже непомітно підняла брови, придивившись знову до тої компанії. У них не було ані кошиків, ані тканевих мішків... Але була зброя.

Та скривилася ще більше, але зробила глибокий вдих, відштовхнулася від стіни, повільно крокуючи позаду них на гарній відстані для особистої ж безпеки... Вони їй не подобалися.

Ті продовжували голосувати, а кішка слідувала, намагаючись зобразити звичайну прогулянку, наче їй також потрібно до дерева. Вітер був більш жарким та душним тут, відчувався пил, спеції, запах мила та прання...

Вона перевела погляд на будинок з відчиненими дверима, повз котрий проходила. Принюхавшись, руда відчула дивний запах снодійних трав, таких рідних... Не у змозі встояти, вона заглянула обережно до дерев'яної хати, вдивляючись.

Нічого незвичного, звичайний будинок, звичайна кухня... але також нічого знайомого.

Але наступної миті кішка здригнулася, коли почула позаду себе голос, на її ж подив, цього разу мова була зрозуміла.

— Дитино!

Руда одразу обернулася, відступивши від дверної рами, подивившись на дві фігури, що наближалися. Перша, невисока кролиця приємного світло-жовтого кольору, поспіхом наближалася до неї. Скоріш за все, це був саме її будинок, і вона несла у своїх маленьких ручках корзину з чимось. Позаду неї також хтось йшов... Її очі округлилися. Це був скелет?! Вона зробила ще кроки два від двері. Кролиця продовжила репетувати.

— Що ж ти робиш?! Неввічливо заглядати до чужих будинків! – Вона нахилилася до скелета з яскравими жовтими зірками-очима, щось сказала йому, а той яскраво, як сонце, посміхнувся і кивнув. Руда глитнула, хрипло вибачилася, поспішно розвернулась та майже побігла за компанією, котрої вже давно не було.

Кішка трохи уповільнила біг, коли зникла за декількома будинками, прямуючи тією ж стежкою, якою і збиралася. Прислухавшись, тут було вже набагато тихіше, аніж до цього. Вона продовжувала задаватися питанням що з цим деревом... Повністю сповільнив крок, та знову почала озиратися навкруги: багато зелені, більш легке повітря та... щось дивне. На її морді з'явилася легка хмурість. Кров?

Доторкнувшись легенько до дерев'яного легенького забору, котрий оточував те дерево, вона наважилася піднятися. Роздратовано хмикнув, знову пришвидшила крок, рухаючись тихо вгору на пагорб, де, як кішка пам'ятає, знаходилося те дерево. Але руда одразу завмерла. Сміх? Це не був веселий сміх, навпаки.... жорстокий.

Кішка одразу побігла нагору, з широко розплющеними очима побачивши жорстоку, але знайому для неї картину.

Біля дерева, що тепер було велетенським зблизька, була та сама компанія, котра голосно гиготали над... кимось у траві, та іншому точно було не до веселощів... У лапах собаки була бита, котра була у чомусь фіолетовому.... У її думках одразу виникла асоціація із кров'ю... Вони казали насмішкувато образи, нависаючи над кимось... Але коли один із них знову підняв лапу, щоб вдарити, вона не витримала.

Кинувшись на нього із-за спини, руда вчепилася зубами йому в руку, заричавши. Той одразу не зрозумів що відбувається, почав кричати від гарного болю. Та сильніше зжала щелепи, різко розвернувшись, потягнувши його за собою. Це зайняла секунд 5, коли той впав із закривавленою рукою, а кішка вирвала з його рук биту. Вона наступила собаці на шию, придавивши, щоб той почав хрипіти, а кінець бити впихнула у пащу з зубами. Їй не дуже хотілося, щоб її вкусили.... Руда погрозливо прошипіла всій компанії.

— Пішли геть...

Дивна істота без шерсті у мисливському одязі, здається, отямилася від шоку, закричав розлючено чи, напевно, більш перелякано. Він переводив погляд з неї на свого друга, що тільки й мій як хрипіти у траві. Інша істота, над котрою змущалися, замовкла. Кішка тільки сподівалася, що не було занадто пізно.

— Якого біса ти робиш?! З глузду з'їхала?!

— Поки ти теревені травиш, твій дружок задихається... Я повторюю в останнє..... П і ш л и г е т ь. – Для підтвердження, вона грубіше та глибше сунула биту, доки собака не почав скавуліти, не в змозі однією рукою, не домінуючою тим паче, перешкодити її діям.

Інший став на декілька тонів бліднішим від цього, а у решти компанії прижалися до голови вуха від жаху. Невелике лисеня пискнуло, у нього були очі на мокрому місці, що викликало, лише на мить, невелику долю співчуття у кішки.

— Відпусти його, будь ласка! Йому дуже боляче!

Але та повторила, вже втретє.

— Тоді пішли геть звідси.

Лисеня схвильовано перевело погляд на інших, поглядом благаючи. Істота-мисливець прошипів: "Ти ще по це пошкодуєш..." Його голос був тихим, але вона, почув це, повернула биту в бік разом з головою члена банди, дражливо-небезпечно відповівши: "Повтори." Той ще більше зблід, але промовчав, роблячи декілька кроків у бік, щоб обійти руду. Та, у свою чергу, не відводила погляд від них усіх, гучніше додав.

— І якщо хтось з вас підійде сюди з тими самими намірами, я вам пики на п'яти натягну, зрозуміло?

Її голос був правдивою погрозою, а залишки крові на вустах не залишили місця для сумнівів, навіть якщо їй не вистачить сил, вона перегризе їм горлянки. Кішка забрала биту з пащі собаки, коли той спробував піднятися, увесь у своїх сльозах.

Деякі з компанії швидко кивнули, лисеня, найсміливіше, підійшло до пораненого, та подало руку, але інший заричав агресивно. У відповідь на це, вона стала йому на хвіст до різкого скавуління, далі зробила декілька кроків до дерева, не повертаючись до них спиною.

Руда чекала, поки собака прийде в себе, решта просто буде тривожно та шоковано дивитися на один одного, а лисеня мовчки плакало.

Дочекавшись поки вони усі підуть, вона видихнула, сховав биту за спиною. Та не була дуже мала, тому кішці було складно тримати її, але жодна душа звідси не дізнається про це. Руда повернулася до істоти у траві під деревом, сконцентрувавши усю свою увагу тільки ньому. Це був знову скелет... Вона ковтнула. Треба було допомогти. Нахилившись трохи, від неї прозвучало заспокійливо.

— Ти... в порядку? Вони тебе сильно зачепили?..

Той, на її сум, здригнувся, коли почув це. Його череп, швидко захитався із сторони в сторону, натякаючи на негативну відповідь. Тихо прозвучало.

— Н-ні. Н-не смій чіпати м-мене....

Кішка кивнула, але, зрозумівши, що він це не побачить, тихо підтвердила: "Не хвилюйся, все буде добре." Навіть якщо і заспокоєння не були її сильною стороною, вона могла залишатися тихою, даючи мовчазну підтримку чи звичайну допомогу.

Від нього справді пахло кров'ю... і його трусило трохи... Чи це були ридання?..

— Вибач.... ти кровоточиш десь?.. Я- я могу вилікувати, добре? Невеличко, але можу! – Її голос трохи дрогнув, було складно впоратися морально з цим, та почала нервувати.

Дитина, що можна було судити з голосу та розміру, тихо шмигнула, прошепотів: "Т-ти можеш...?" Та лише коротке, але ясне: "Ага."

Через декілька секунд, той зарухався. Повільно, наче кожен невеликий рух причиняв йому біль, він піднявся на лікоть однієї руки. Із зіниць до сих пір текла невелика фіолетова волога. Сльози.

Він дуже сильно був схожим тілом на раніше побаченого скелета, що додало ще більш незрозумілих емоцій та вражень. Невисокий, ніжно-фіолетові, але налякані очі, такого ж кольору костюм з золотим поясом, на котрому було написано "Nm", такі ж самі золоті ґудзики. Чорні штанці та невеликі чоботи таких самих кольорів, як і решта одягу. Але її увагу привернула невелика золота діадема... Це наче так називалося..? Принцесам із казок дарують діадеми на голови... Вона вирішила відкласти свої запитання на потім. Але найбільше її увагу привернув полу місяць на цій прикрасі... Це нагадало їй дім, що повернуло легку хмурість. На жаль, це не залишилося непоміченим.

Той зжався трохи, прошепотів поспішно.

— Якщо ти така ж як і вони, т-то йди.

Кішка ж, здивовано, покачала головою, широко розкривши очі.

— Ні, ні! Ні в якому разі! Я просто, ну, знаєш, почула ці глузування. Це несправедливо. – Чи повинна вона виправдовуватись? Ні. – Тож, що у тебе? Я відчуваю кров. – Пауза. Трохи осудливо. – Ти так і не відповів, чи в порядку ти.

Він дивився на неї, занадто уважно та насторожено.

— Тільки подряпини. – Скелет вивчав її. Його мова тіла казала, що він дуже напружений та наляканий. Це не дивно, особливо після усього що сталося.

Руда покачала головою. Зробила обережний крок до нього, не тихий, такий, що не зможе налякати раптовістю чи, навпаки, гучністю. Вона підняла лапи догори. Нахилила голову трохи, щоб подивитися у місце, де розміщено серце кожної живої істоти. Далі провела однією із лап у тому районі, коли на якусь коротку мить там з'явилося підсвічування. На її лодонях легко засяяли волосинки, а навколо з'явилися майже невидимі у денному світлі, часточки. Ті були теплого, але більш нейтрального кольору — білого.

Скелет, котрий з уважністю та захопленням, що може бути тільки дитячим, прошепотів. Він навіть не задумався!

— Якщо я тобі дам вилікувати себе, ти розповіси що це за магія? Я ніколи не бачив її у книгах...

Посмішка гордості, що вона змогла справити враження, швидко зникла, але тон все одно залишився привітним.

— Перепрошую? Це тобі треба, а не мені. Якщо так продовжиться, то я піду.

Навіть якщо це звучало жартівливо та несерйозно, її очі спалахнули на долю секунди. Несвідомо.

Той відвів погляд на мить, далі на його скулах з'явився легкий рум'янець від сорому.

— Вибач... Але це справді якийсь такий вид магії? Ну... Не місцевий чи...?

Кішка фиркнула, зробивши останні два кроки до нього, відкинувши це питання роздратованим рухом вуха. Не торкаючись його одягу, вона приблизила лапи до плями крові, зосередившись на зцілювані. Не рухаючись та не розмовляючи, вони стояли у тиші. Його фіолетові цятки у зіницях невідривно спостерігали. Через десяток секунд вона закінчила, але одразу перенесла свої лапи до його грудини на рівні ребер. Той хотів одразу зробити крок назад, але вона легенько, але рішуче зупинила його, поклавши іншу лапу йому на плече. На її морді з'явився усміх.

— Ні, ні... Я чую кров. Просто постій і все.

Той напружився, але більше не виривався більше. Скелет тихо видихнув, коли відчув більше напруження на ребрах від сили зцілення.

Руда глянула на нього швидко, в очах спалахнула легка провина, але щоб не зосереджуватись на цій емоції, та неочікувано почала.

— Взагалі, я здивована, що ти не знаєш цю магію. Якщо, звісно, ти не сонячний... Але я відчуваю у тобі магію. Що тебе так здивувало, га?

Той слухав уважно, нарешті мавши можливість утамувати свою жагу до невідомого та нового.

— У нас кожен знає, що лікувальна магія зелена. І світяться долоні, а не по лікті... Це не та сама магія, як у монстрів чи людей.

Тепер була черга кішки отримати незрозумілість у своєму голосі.

— Монстри? Чому так грубо?.. І що таке люди?

Скелет завмер, у шоці витріщившись на неї. Його голос впав до шепоту.

— Ти не знаєш хто такі люди та монстри?.. Ще скажи, що читати не вмієш!

— Ось читати-то я вмію, і це скидається на казку якусь дурну…

Той ображено фиркнув, подивившись чомусь у сторону селища.

— Дурну? Ти також вважаєш, що читати нудно та дурно?

Але кішка лише закотила очі, нарешті прибравши свої лапи з рівня ребер. Часточки світла трохи потьмяніли, але не згасли повністю. Він зрозумів, що вона закінчила, коли трохи вигнув спину, не відчувши болю. З'явилася щира, але така здивована посмішка, що їй навіть стало соромно за свою поведінку. Той запнувся, тихо промовивши.

— Д-дякую... Мене ніхто не лікував, окрім мого братика...

Та нахилила голову, задумавшись, потім швидко перечислила.

— Такий жовтий увесь, як сонце? І приблизно твого зросту? З очами зірками?

Посмішка скелета стала більшою при згадці про брата та те, що вона його знала. Той енергійно кивнув.

— Саме він!

Та дивилася на нього кілька секунд, потім невдоволено фиркнула, швидко провівши лапою біля його скули, вилікувавши невелику подряпину, а потім поклала пухнасту лапу йому на череп, погладивши.

Її голос набув більш низький тембр, пародіруючи типового дорослого.

— Гарна робота, хлопче! Хоробрий та відважний!

Той знову покрився легким рум'янцем, засміявшись, намагався прибрати її лапу своїми двома.

— Зупинися! Хаха! Я хранитель, я не дитина!

Кішка завмерла, нахиливши голову. У її голосі несвідома цікавість.

— Хранитель?

Скелет одразу перестав сміятися, а легкий веселий настрій зник, наче його і не було зовсім. Він хотів сказати щось, але закрив рота, дивившись їй у вічі зі страхом та відчаєм.

— Я... щось не те сказала?.. Вибач, я не знаю тут нічого, мені шкода...

Скелет зробив крок назад, ніжно прибравши її лапу та відпустивши її. Натомість, він поклав одну свою руку на дерево, тихо пояснивши.

— Я — Найтмер. Я Хранитель цього Дерева емоцій, точніше, її негативної частини. Ці яблука, – він показав рукою на темну сторону дерева, – дарують негатив, а інша, – в цей раз на золоті плоди, – позитив. Дрім, мій брат, є Хранителем позитивних емоцій.

Тепер знову неочікувана пауза. Він, скоріше, сумно дивився у сторону, а руда перевела погляд з дерева на нього. У її голові мчало дуже багато думок, як, наприклад, ось чому вона відчувала щось з цього дерева, чи питання щодо системи та обов'язків хранителів, але найголовніше, чому тут діти... а не дорослі. Та кішка просто відклала інші питання, запитавши те, що не зрозуміла на початку.

— А як це пов'язано з.. ем, моїм питанням? Твого брата, наче, не принижують.. Він виглядав щасливим у той момент.

Її нерозуміння було таким щирим, що він сам випав в осадок. Найтмер знову повторив, наче хотів довести незрозумілу незнайомці істину.

— Я хранитель негативних емоцій! Я‐

Та перебила.

— І? – Вона зробила крок невеликий вперед. – Це не причина не бути доброю до тебе. Чи захищати. Це робота і я відчуваю зв'язок ваш із цим деревом.

Пауза. Вона несвідомо повернулася до селища, коли та помітила, що скелет також дивився у тому напрямку. Далі, вдихнувши, кішка промовила.

— Ти не повинен так почуватися, якщо ти хранитель негативу. Ти не повинен бути весь час негативним. – У цей раз її вуст торкнулася легка посмішка при згадці домівки. – Як у нас кажуть: "Без кісток нема і м'яса". Або, більш поетичніше. Без світла нема темряви, а темрява вічна без світла. Ви пов'язані, і неможливо щоб існувало тільки одне, чи тільки інше, розумієш?..

Знову пауза. Його погляд був спрямований у далечінь, у думках над її словами. Чи прийме він їх, чи просто відкине, але... наступної миті, він шморгнув носом, не в силах стримати емоції після промови незнайомки. Найтмер дуже тихо прошепотів.

— Т-ти як Дрім... Але все добре... Я-я можу жити так...

Інша покачала головою, тихо сказавши, як і він.

— Ні... глузування стануть жорстокішими... і подумай про свого брата. Тим ж його любиш, так?.. — На це вона отримала кивок, коли скелет майже стримував сльози. — Уяви як йому буде боляче, коли тебе не стане... Не звертай свою увагу на інших, сконцентруй увагу на собі. А коли вони закінчать із тобою, вони перейдуть на твого брата... Я вірю, що ти зможеш дати відсіч їм, Найтмере.

Після такої довгої промови, його щоками текли фіолетові сльози. Кішка не змогла стриматися, зробила останній крок та сильно обійняла його, нашіптуючи заспокоєння тихо. Він схопився за неї, наче вона була його рятівним кругом.

— Ш-ш-ш... Все добре, все буде добре... я перегризу горлянку будь-кому, хто посміє образити тебе, Найт...

Хранитель лише шмигнув.

— Не треба...

Вона проігнорувала. На жаль, та розуміла, що її допомога та ці слова була копією минулого випадку, з її другом. Але навіть якщо й так, вона б не залишила цього маленького хранителя у такому становищі. Кішка б не пройшла ані першого разу, ані другого. Розуміючи, як вони почувалися, руда не хотіла, щоб такі діти переживали такий жах.

Але, через декілька секунд, запитала.

— Чому? Бо вони того не стоять?

Той покачав головою, почувся тихий смішок, хоча сльози все ще були після стількох, їй лячно уявити, знущань.

Помовчав так майже хвилину, тримаючи його у своїх обіймах та гладячи його кістляву спину, що добре відчувалося навіть крізь сорочку, кішка неловко запропонувала: "Хей, а... Найтмер. Не проти присісти, ехех?.."

Хранитель постояв декілька секунд без руху, далі потягнув під дерево. Обоє сіли біля стовбура, кішка дивилася на яблука, а скелет пустим поглядом у селище.

Кішка перевела погляд на невеликий шматок тканини, що скидався на плащ. Він був прив’язаний до дерева — жовтенький із сонцем посередині. Вона нерішуче запитала.

— А для чого воно? – І для більшої точності трохи торкнулася цієї тканини.

Скелет перевів погляд на неї, потім на плащ, потім знову на неї, почавши розповідати.

— Взагалі, він тут щоб гріти Хранительку емоцій до нас… – Він підійняв край плаща, відкриваючи невелику колоту рану на стовбурі дерева. Її очі округлилися.

— А-але, це дерево!

Він похитав головою.

— Ні, це Хранителька емоцій. Вона створила нас і наказала оберігати плоди цього дерева.

Погляд рудої знову покосився на яблука. Та нерішуче запитала.

— Чи можна їх… їсти?.. чи вони для красоти?

Той пирхнув у відповідь.

— Звісно! Але… Ти не можеш зараз з’їсти з Дрімової сторони, він ночує сьогодні у селищі…

Руда нахилила голову запитально.

— Чого не з твого?

Хранитель завмер від запитання.

— М-моєї?

— Ну так! Яблука смачні, будь-яких сортів!

Він нерішуче подивився на неї, потім на яблука. Обережно піднявшись, він підняв свою невелику руку, і темне, майже чорне яблуко, впало йому прямо до рук. Перед тим, як віддати його, Найтмер дуже довго вивчав його у своїх руках, крутячи, наче бачив зблизу вперше. Але все ж протягнув цей плід кішці. Та, попри свої попередні слова, все одно обережно роздивлялася його, погладила подушечками лап, навіть понюхала, що визвало сміх у іншого. Але потім звела плечима.

— Відчувається як яблуко, пахне як яблуко, смакує… – Вона відкусила трохи. У середині воно було дуже світле та соковите. – як звичайне яблуко…

Але наступної миті руда завмерла, коли яблуко просто зникло, залишивши після себе невелике фіолетове світіння, котре також швидко зникло.

— А…

— …А?

— Воно… зникло.

— Ну так, ти його поглинула.

— Я його ще не доїла!

Вони обоє засміялися, Найтмер знову сів навпроти неї. Але, неочікувано для них обох, вона відчула невелику вологу, коли її зір став більш розпливчастим. Її, на початку, охопила невелика паніка, поки вона не зрозуміла, що плаче. Вона витягнула поперед себе лапи, Голос кішки був наповнений чистим збентеженням, коли вона промовила: “Чого… я плачу? Я не хочу плакати… що відбувається…” Її погляд впав на нього, коли вона зрозуміла, що це може бути ефект яблук. Вона прокляла себе мовчки, що визвало нову порцію сліз. Хранитель розгубився, побачивши ці сльози, але одразу збагнув, що це ефект яблук… Навіть якщо жодна душа до цього не куштувала його плоди… Хоча позитивні яблука завжди брали.

Він обійняв її, для заспокоєння, почавши також нашіптувати заспокоєння, як і вона до цього.

— Не хвилюйся… Це сум, котрий ти зберігала у собі… Все буде добре… Ефект не буде довгим… Все буде добре, я впевнений…

Вона всхлипувала ще деякий час, поки не почала засинати… Це емоційне навантаження було занадто важким для неї. Як і для малого хранителя. Сльози перестали текти, залишивши після себе тільки злегка мокру шерсть на морді. Кішка видихнула, розірвавши обійми, але перед тим як Найтмер встиг щось сказати, легла пухнастою головою йому на коліна, закривши очі. Він, у свою чергу, облокотився на стовбур чарівного дерева емоцій, слухаючи вітер та далекий гомін зайнятих своїми справами людей. Але через декілька хвилин дістав із коріння дерева якусь пошарпану книгу. Повернувши голову на звук, руда зацікавлено читала, хоча не вдумувалася у зміст цієї книги…

Приємна тиша. Нарешті.

Через деякий час почало потрохи вечоріти… Вона не рахувала скільки часу вони так пробули разом. Ніхто із них не рахував. Вона викликала невеликий вогник, освітлюючи сторінки книги. Наче, там були казки, чи міфи, руда до сих пір плутала ці терміни.

Через декілька хвилин, він нерішуче запитав, трохи сонливим голосом.

— Вибач, я забув запитати… Як тебе звуть?

Вона задумалася на декілька секунд, потім з посмішкою відповіла.

— Іві. Приємно познайомитись, нарешті.

***

Вона неочікувано прокинулася, наче від кошмару, але не кошмар. Відкривши очі, був тепер знайомий ліс. Вона сиділа у невеликому чагарнику, ховаючись, як і до цього, від свого племені.

Це був сон?

Руда показала головою, сумно поклавши її на свою лапу, підперши.

— Звісно, лиш сон, Ів… Лиш сон, як завжди… Він не повернеться, годі рюмсати…

Звівшись на ноги, вона рушила далі крізь хащі, зовсім не помітивши знайому пошарпану книгу у корінні дерева…

Увага. Вперше за тисячоліття спроб і страждань над великими роботами, до яких я постійно втрачала інтерес, я презентую вам завершений фф, який писала ще з літа минулого року. Одразу попереджу, що доступ обмежено і прочитати можуть лише ті, в кого є акаунт (так, я вредна. Розумію, що не всім це буде зручно, але я все-таки вирішила це зробити задля свого комфорту).

Attention. For the first time in a thousand years of trying and suffering over big works I kept losing interest to I present to you a completed fic. I have been writing this since last summer. I'll warn you right away that I restricted access, so only those who have an account can read it (yes, I'm cranky. I understand it won`t be comfortable for everyone, but I decided to do it for my own good).